Safe connection
COMMUNICATION PLATFORM
dedicated to safe sex, active life style and HIV/AIDS
УвійтиРеєстрація

Проект Фонду Олени Пінчук

Усі статті

В чому різниця між ВІЛ та СНІД?

Вірус імунодефіциту людини – один з найнебезпечніших, оскільки він вражає імунну систему, функція якої – захищати наш організм від інфекцій. Варто розібратися в чому саме полягає принципова різниця між ВІЛ та СНІД, і які наслідки вона може мати для хворого.

Спеціалісти стверджують,що вже через кілька тижнів після інфікування у хворого розвиваються перші симптоми хвороби, які проявляються у підвищеній температурі, збільшених лімфатичних вузлах. Також можливий біль у горлі, червоні плями на шкірі.

При цьому основна відмінність у небезпеці цього вірусу полягає в тому, що всі ці симптоми в цілому минають досить швидко, а інколи хворий їх зовсім не помічає.

Вірус може жити в організмі кілька років, фактично ніяк не виявляючи себе. Саме на цьому етапі, коли боротися з ним найпростіше, людина може навіть не підозрювати, що вона є носієм ВІЛ. Проте увесь цей час він руйнує імунну систему, розмножуючись за рахунок її основних клітин – лімфоцитів.

Різниця між Синдромом набутого імунодефіциту та ВІЛ-інфекцією як такою полягає в тому, що СНІД – це її кінцева і найбільш тяжка форма розвитку. Руйнівний вплив, який ВІЛ спричиняє на імунну систему людини протягом кількох років, призводить до розвитку імунодефіциту. Врешті решт, будь-які інфекції та хвороби більше не зустрічають спротиву на своєму шляху, і організм вже не має сил боротися з ними.

Як свідчить світова статистика, котру щорічно приводить Всесвітня організація охорони здоров’я, наразі середня тривалість життя ВІЛ-інфікованої людини за відсутності лікування становить 5-10 років. Однак існує величезна різниця для тих, хто приймає спеціальні лікувальні препарати, які пригнічують розмноження вірусу, не дають хворобі прогресувати і не допускають, щоб ВІЛ-інфекція перейшла в СНІД.

Різні препарати, що входять до ретровірусної терапії, пригнічують, перш за все, розмноження вірусу, таким чином не дозволяючи хворобі прогресувати та перейти в стадію СНІДу.

Тому існує велика різниця, коли саме поставлений діагноз. Раннє діагностування ВІЛ важливе, навіть якщо людина не припускає, що вона може бути його носієм. Багато хворих, які почали лікування 15 років тому, коли лише були відкриті ці препарати, і зараз почувають себе цілком працездатними. Лікарі дають їм вельми оптимістичні прогнози щодо тривалості їх життя, на відміну від тих, хто з будь-яких причин не приймає антиретровірусну терапію.

Зараз варто знову звернутися до питання, чому велика кількість людей навіть не підозрює про свій позитивний статус. Є усталеним переконання в тому, що основними поширювачами ВІЛ є люди, котрі практикують ризикований спосіб життя: чоловіки з нетрадиційною сексуальною орієнтацією, ті, хто вживає ін’єкційні наркотики, особи, які живуть неупорядкованим сексуальним життям.

Однак, на відміну від цієї усталеної думки, за останні роки «обличчя» ВІЛ-епідемії суттєво змінилося. У всьому світі переважаючим став гетеро сексуальний спосіб передачі ВІЛ. Саме в цій категорії число ВІЛ-позитивних постійно зростає. Як наслідок – різко збільшилась кількість дітей, народжених ВІЛ-позитивними матерями.

Велика кількість припущень і відверто помилкових уявлень існує про те, як саме передається ВІЛ-інфекція. В той час, як основними способами передачі є незахищені статеві контакти, застосування шприців, тобто голок та розчинів, котрими раніше користувалися ВІЛ-позитивні люди, переливання крові, в якій вже прихований вірус, зараження під час пологів від ВІЛ-позитивної матері, а також під час годування груддю, суспільство продовжує довіряти сонму міфів на тему передачі ВІЛ-інфекції.

У ВІЛ-позитивної людини концентрація вірусу найбільш висока в крові, лімфі, спермі, вагінальних виділеннях та грудному молоці. При цьому в сльозах, слині, поті, урині, блювоті, виділеннях з носа концентрація інфекція надто низька, недостатня для інфікування. Саме різниця в концентрації вірусу робить одні біологічні рідини небезпечними, а інші безпечними для контакту.

ВІЛ-інфікованих людей можна торкатися, вірус не передається через рукостискання, доторки, поцілунки або при користуванні спільним посудом. Також безпечними є кашель та чхання ВІЛ-позитивної людини, її постільна білизна, одяг та інші особисті речі.
ВІЛ не може передаватися при користуванні громадськими вбиральнями, або ж, в чому впевнені багато людей, через укуси комах.

Основний спосіб боротьби з поширенням ВІЛ – пропаганда захищеного сексу, тобто, використання під час статевих контактів презервативів. Також варто звертати увагу на стерильність медичних інструментів.

Загальні знання про ВІЛ-інфекцію в цілому, про те, що люди можуть з нею жити і про те, чим вона відрізняється від кінцевої стадії – СНІДу, допомагають не лише вберегти себе від зараження, але, у випадку, якщо це все ж відбулося, захистити від вірусу близьких людей. Найбільш дієвий засіб лікування ВІЛ – раннє діагностування. З цією метою Україні, як і в інших країнах світу, об лаштовані спеціальні лабораторії, котрі дозволяють будь-кому, анонімно, дізнатися про свій статус.